Так сталося, що в українській історії, міфології, традиціях жінкам відводиться особлива роль. Вони є берегинями дому, вони не лише є окрасою нашої держави, але і його духом. Це розуміли здавна, недарма українок сотнями забирали у полон ще в сиву давнину. А в країнах світу наших дівчат уже давно знають як найкрасивіших, найвірніших та найхазяйновитіших дружин. 

Але сьогодні, в 100й, ювілейний день нашого протесту інвесторів, говорити ми будемо не про красу і хазяйновитість, хоча всього цього, без перебільшення, безмежне море у нашої героїні.

Ми хотіли б розказати про сміливість мужність та силу духу, однієї простої української дівчини. Коли говоримо про сміливість, то більшість уявляє собі кремезних чоловіків, які один на один виходять проти величезних монстрів (принаймні, такий стереотип часто нав’язує нам сучасний кінематограф). Проте, часто сміливістю є сила подивитися у очі власному страху і, попри все, не опустити голову. Саме це вдалося Тетяні.

Згадує Ніно, одна з активних учасниць Наметового-2: «Дивлячись на цю тендітну дівчину, я згадую, як познайомилася з нею трохи більше двох місяців тому. Вона тоді прийшла на денне чергування (ще в Наметовому-1) і все запитувала чи зручно спати в наметах, чи тепло там, чи не дуже гамірно… Це були усі ті питання, що виникають в голові у людини, яка досі ніколи не бувала у походах. Я пам’ятаю її збентежені очі. У них помітний був острах ночувати у наметовому та прагнення підтримати боротьбу за своє житло, допомогти майбутнім сусідам у такій важливій та  складній справі.

Зараз ця дивовижна дівчина 2-3 ночі на тиждень ночує в наметах, і це, не враховуючи безлічі денних чергувань, на які вона біжить до чи після роботи. Їй вдалося те, що зможе не кожен сильний чоловік – перемогти свої сумніви і страхи та активно захищати свою уже оплачену, але ще не отриману квартиру…»

Навіть в розмові Тетяна ніяковіє та трохи соромиться розповідати про себе. Таня родом з невеличкого містечка на Житомирщині. Навчалася і працює бухгалтером. Щоб вкластися в Аркаду мусила працювати на кількох роботах по 14 і більше годин на добу. Але навіть цього виявилося замало, частину необхідної суми дала мама, яка все життя відкладала гроші дітям на краще життя, а ще частину довелося брати в борг. 

ЖК Патріотику Тетяна обрала не випадково – тут уже живе багато друзів та знайомих, дуже сподобався район, а ще у далекому 2017 банк Аркада здавався одним з найнадійніших забудовників України. Яскрава, різнобарвна, із затишними подвір’ями та кущами троянд, вона просто не могла не сподобатися. Нажаль, з першої спроби вкластися в омріяне житло не вдалося. Ще більш ніж пів року Тетяна їздила по будівельних майданчиках та офісах забудовників, але все було не те… Нарешті старт продажів нового дому, і ось воно – перший крок до омріяної квартири, і з кожним новим поверхом солодко завмирає серце, плануючи кольори шпалер і меблі для вітальні та кухні…. Але будівництво зупинилося. Довгі місяці тиші, а потім хвиля протестів та мітингів і встановлення першого, а потім і другого наметових…

Після цього життя поділилося на «до Наметових» та «після», точніше зараз… 

Втомлено потираючи руки, Таня, посміхаючись розповідає, що вже звикла приїжджати до наметів по кілька разів на тиждень, а потім, після ночі чергувань йти на роботу. Ті, хто тут чергують, вже знають один одного, як рідних. Більше того, вони давно стали рідними по духу. Бо майже звикли жити в режимі чергувань, і після ночівлі бігти на роботу. Втома? Так вона є і дуже сильна. Але це не привід опускати руки, посміхаються вони, не привід здаватися і кидати все напризволяще. З посмішкою та якимось затаєним світлом в очах Таня впевнено говорить, що «ми не відступимо». І, дивлячись на цю тендітну біляву дівчину, розумієш, що так, відступати нікуди… 

В ту ніч, коли Аркада опинилася на порозі банкрутства і в багатьох, без перебільшення, опустилися руки, вона разом з кількома найстійкішими була в наметах. Ось і сьогодні в 100у ніч – вона там. І, дивлячись на неї, розумієш, що з такою сміливістю, мужністю та силою духу ми точно переможемо і, зрештою, заселимося в свої квартири…

Ми хочемо вірити, що ці 100 днів стануть останніми. Що всі наші зусилля, нарешті, приведуть до запуску будівництва, а сусіди вітатимуться уже не в вайбер-групах та чатах, а в ліфтах та під’їздах своїх будинків. Ми хочемо, зрештою, повернутися до звичайного життя без наметових та мітингів…

Але ми не відступимо, доки не отримаємо своїх квартир!