Друзі!

Вже більше двох місяців триває наш протест, метою якого є отримання нами уже оплачених квартир. Кожен день ми зустрічаємо зі сподіванням та вірою, а проводжаємо ставши згуртованішими, сильнішими та відважнішими. 

Ми – це інвестори банку Аркада. Тринадцять тисяч сімей. За кожним з нас своя історія. Історія про те, як попри складнощі та постійні економічні кризи збирали гроші на омріяне житло. Історії про те як залишилися без дому, бо уже два роки іде війна між містом та банком Аркада. Війна, в якій заручниками опинилися ми…

Сьогоднішня історія – це історія не про одну дівчину, а про всю молодь України. Бо молодь, яку позбавили  надії, жити в такій країні не зможе, а свої таланти, сили, молодість і енергію витратить на іншу, далеку чи не дуже від України, державу

Ця історія – це крик душі про те, що відбувається зараз в Україні. У самому центрі Європи.

«Мене звати Василіса. Я з маленького села на Черкащині. Усе життя дуже тяжко працювала. Тато був на заробітках, а я, сестра і мама займалися господарством. У нас було три корови, багато курей, свиней, кілька гектарів буряків, які ми постійно пололи. Усе це господарство ми, жінки, тягнули на своїй спині. Так, замість того, щоб іти гуляти, наприклад,  на дискотеку мені треба було жом топтати. Ну, таке у мене було складне дитинство, із-за чого у мене зараз суттєві проблеми зі здоров’ям, зокрема спиною. Бо, ми все тягали на своїх спинах…

Хоч батьки не могли допомогти мені фінансово, але я глибоко вдячна їм за підтримку і віру в мене. Тато завжди казав: «Вчися! Працюй і вибирайся в місто». Вони дуже багато для нас робили. Я пам’ятаю був час, в нас навіть не було хліба. Мама сама пекла. Було і так, що навіть не було за що купити борошна, родина сиділа без олії і без хліба, але я вчилася в ліцеї. Я їздила в Корсунь, наш районний центр, майже годину  в одну сторону, а потім стільки ж назад, і так кожного дня.

Я вчилася у платному фізико-математичному ліцеї. Саме завдяки навчанню в ліцеї, я поступила до КНУБА на інженера,  закінчила 5 курсів. Вчилася на бюджеті, бо у моєї родини не було іншого виходу. Поки вчилася, ночами працювала офіціанткою, бо мала за щось жити. Доводилося також оплачувати навчання сестрі, бо вона не змогла поступити на бюджет і вчилася в коледжі на платному відділенні, а батьки не мали на це грошей. Як би вони не хотіли, вони не могли нам допомогти, будучи звичайними роботягами з села. Після завершення Вишу я два роки я працювала за фахом, але заробітна платня у 3000 грн. перекреслювала навіть примарні сподівання отримати колись своє житло і зажити достойно, тому довелося на довгий час забути про професію. Я поїхала закордон, де 8 років я, фактично працюючи гастербайтером, заробляла собі на омріяне житло. Працювати доводилося дуже тяжко, не маючи змоги бачити рідних, не будуючи власної сім’ї. Працювала на те, щоб зібрати кошти і купити свою оселю, з  надією, що повернусь і, уже маючи власне житло, за яке не треба платити орендну плату, я зможу спокійно працювати за фахом. 

Зібравши необхідну суму, я вклала в будівництво економ житла. Я вклала в Аркаду, бо на той час це був надійний забудовник, який будував і здавав будинки та мав всі дозволи. Я хотіла мати власну оселю, родину, дітей. Я хотіла жити в своїй країні, де я виросла і де живуть мої батьки і рідні, але склалося дещо по-іншому…

Я вклала в Аркаду все, що мала, мені ніхто ні копійки не дав. Це все мої кровно-зароблені гроші. Це гроші людини з вищою освітою, але яка не має ані багатих батьків, ані великих статків. З самого дитинства я розуміла – ніхто нічого мені не дасть, тільки якщо я сама тяжко працюватиму, то лише тоді матиму щось у житті. І ніхто мені ні в чому не допоможе. 

Навіть зараз наша влада не хоче нам допомагати: я вклала усе що у мене було, сплатила податки, і з 2017 року я чекаю на свою квартиру. Вже 3 роки мені доводиться знімати квартиру і оплачувати недешеву оренду у Києві. Зараз я маю роботу в Україні, але я розумію, що якщо не матиму свого житла, то жити я тут не зможу. Скоріш за все, мені доведеться їхати в іншу країну, бо там я почуваюся більш захищеною, і маю там більше поваги, ніж в рідній державі. Тут в Україні мене не чують… Я не грабувала, не крала, не жебракувала, а вклала своє і тяжко зароблене, а відповідь цілковита байдужість від влади…

На мітинги інвесторів я потрапила більше року тому, ми тоді стояли всі в кайданах. Я ще не розуміла повністю що це, як це, я просто знала, що мені треба там бути. Там були мітингувальники не лише з Аркади, а збірна солянка з усіх недобудованих ЖК, ми тоді стояли в мішках, кайданах. Там я познайомилася з нинішніми лідерами Активу і з того часу (вже більше року) я присутня на всіх мітингах, ходила на суди, чергувала і ночувала в наметах.

Я постійно пишу своїм сусідам, намагаюся підтримати, бо бачу як виснажуються люди. Нам дуже тяжко зараз, бо в кожного є діти, є робота, є якісь свої особисті справи, які ти не можеш відкласти. Я це розумію тому, що сама така сама жива людина…

Я впевнена, що якби не наші протести, не мітинги, ні наметові про нас і досі ніхто б не знав. Більше того, наші надії уже давно було б знищено та проігноровано. 

Я пишаюся Об’єднаним активом інвесторів Аркади, до них у нас не було настільки потужних мітингів, не було такого масового руху. Вони змогли нас організувати і об’єднати. Тому, завжди, наскільки можу, допомагаю сама і закликаю майбутніх сусідів допомагати і коштами і присутністю в наметах та на мітингах. Впевнена, що наша перемога (отримання наших квартир) залежить від кожного з нас!

Дійсно, те що зараз відбувається – це інформаційна війна, а можливо і просто війна за землю, в якій ми, прості люди, виявилися заручниками. Ситуація з екотітушками та продажними депутатами – це взагалі жахливо…

Мати своє житло в Києві це була моя мрія дитинства. Я багато років витратила на те, щоб зібрати кошти та реалізувати свою мрію і жити в Києві. І те, що відбувається зараз це величезна ганьба для влади, якій просто все рівно на людей, на звичайних людей. За кого вони борються? На кого вони працюють? От їм має бути соромно…»

Наша перемога – це маленькі щоденні кроки кожного з інвесторів. Від кожного з нас залежить результат нашої боротьби. Опустити руки і здатися просто, але це не поверне нам років життя і не вирішить нашу проблему.

Тримаймося, друзі! У єдності та активності наша сила! 

Ми обов’язково переможемо!