А давайте трохи згадаємо… 2018 рік Олімпійські ігри у Пхенчхані, закінчуються змагання у, безперечно, найвидовищнішому та найкрасивішому зимовому виді спорту – фігурному катанні. Під гучні оплески, після ідеального прокату і, встановивши світовий рекорд за кількістю балів у довільній програмі, на найвищу сходинку п’єдесталу пошани піднімається українка з маленького містечка у Київській області, Обухова. Проте… лунає гімн Німеччини. Адже Альона Савченко, а говоримо ми саме про неї, вже кілька років виступає за Німеччину, куди переїхала, втомившись від тотального браку коштів, можливостей нормально тренуватись, а також чвари всередині української федерації фігурного катання та абсолютну відсутність підтримки з боку держави.

Таких як Альона, нажаль, за останні роки було чимало. Так, за даними дослідження сайту https://skating.com.ua/post/2020/migrations, за останні 20 років тільки у фігурному катанні 67 спортсменів почали виступати за інші країни (і йдеться тут про найкращих, найталановитіших, найсильніших). Під іншими прапорами вони здобули 36 медалей на головних стартах, серед яких 5 олімпійських, 14 медалей чемпіонатів світу, 15 медалей чемпіонатів Європи та 2 медалі чемпіонатів світу серед юніорів. Українські фігуристи, що лишилися виступати під українським прапором, за весь цей час здобули лише 1 медаль.

Можливо, у багатьох виникне зараз запитання – до чого тут фігурне питання, адже ми говоримо про проблеми інвесторів банку Аркада? Відповідь у тому, що сьогодні ми будемо розповідати про дружню родину, в якій виховуються цілих двоє маленьких спортсменів – Валерій та Валерія. Дві маленькі зірочки, які, якщо держава все ж таки згадає про свої завдання та функції, можуть засяяти яскравими зірками на спортивному небі не лише України, а й світу. Проте, якщо ситуація не зміниться, ці діти можуть повторити долю своїх попередників і здобуватимуть спортивні нагороди, шану та славу на честь інших країн…

Знайомтеся – це дружня, весела, щира родина. Тато Ігор, мама Марія та двоє дітей – Валерій та Валерія. Такими родинами пишалася би будь-яка держава світу – освічені, працьовиті, талановиті, можна написати ще багато-багато гарних та теплих слів на їхню адресу.

До 2014 року Ігор та Марія проживали в Донецьку. Мали свій бізнес, збирали на омріяне житло, поки збирали гроші, жили в невеличкій кімнаті з батьками. І ось, нарешті, омріяна своя квартира в новому будинку. Ремонт. Сплата іпотеки. І, здавалося б, можна радіти – життя налагодилося, але прийшла війна… Покинувши все напризволяще, тікали, рятуючи себе та дітей, до Бердянську, де сподівалися перечекати,  поки все заспокоїться, поки знову можна буде повернутися до рідних стін, пройтися вулицями такого знайомого з дитинства, привітного та теплого міста. Але у долі були кардинально інші плани…

 Через кілька місяців, пам’ятаючи успіхи дітей у фігурному катанні, родину запросили до Дружковки, де нещодавно відкрили новий каток та були умови для тренувань. Де на довгі кілька років родина і оселилася…

Війна забрала все, нову квартиру, бізнес, спокійне життя,  бо там, у окупованому Донецьку, залишалися рідні. Життя, фактично, потрібно було починати з чистого листа. Як підкреслює Ігор,  вони не просили грошей у держави, більше того, не претендували навіть на ту допомогу, що виділялася переселенцям. Працювали самі, бо перед очима стояла мрія про новий дім, в якому буде затишно та світло, в який захочеться повертатися, а на свята та вихідні за великим круглим столом можна буде зібрати усю родину… 

Невдовзі, на запрошення друзів, Марія та Ігор приїхали до Патріотки, і побачивши нові, яскраві будівлі, затишні подвір’я зрозуміли, що саме тут хотіли б оселитися. Саме тут, бо комплекс нагадував той рідний, що залишився у Донецьку, бо поруч були озера, а ще відносно недалеко є ковзанка для маленьких спортсменів. Мрії перетворилися на план і ось останні гроші, які вдалося врятувати з бізнесу були вкладені у покупку квартири, точніше в інвестицію в банку Аркада.

Йшов час… Здавалося, все йде за планом: потихеньку зводилися стіни, дах, монтувалися вікна, ось-ось уже мав бути зроблений фасад і невдовзі родина отримає такі омріяні ключі від нового дому. Очікуючи на новосілля, родина під обстрілами та через блокпости забирала з Донецьку меблі та хатні речі, які планувала перевезти до нової домівки. Вдалося навіть перевезти рідних та оселити їх на мирній частині території України. Але сталося не так, як гадалося. Рік тому будівництво зупинилося. Завмерли крани і наступила тиша. І замість омріяного новосілля довелося шукати правди. Але інвесторів ніхто не чув. Здавалося, і не існує такої проблеми. На сотні листів сухі відписки. На дзвінки – цілковита брехня… 

Ігор та Марія одними з перших підтримали протести. Приїжджали разом з дітьми на мітинги, чергували в наметах. Ходили на зустрічі. Разом з іншими найактивнішими шукали правди…

На сьогодні здача будинку затримується вже більше, ніж на 1,5 роки. Ігор з Марією мають знімати свою квартиру, батьків вдалося забрати з Донецьку, проте необхідність оренди житла вносить свої значні корективи в життя родини. Не мало тягне на себе і забезпечення тренувального процесу дітям, оскільки в умовах сучасної України підготовка спортсмена повністю падає на плечі батьків. А оплата льоду, нових ковзанів, форми, спорядження, тренувань та участь у змаганнях є зовсім не дешевими. 

Попри все Ігор і Марія зберігають оптимізм, посміхаються і кажуть, що все у нас вийде, адже наша згуртованість та єдність уже дали багато: про нас почули, про нашу проблему дізналися, і кожним кроком ми наближаємося до її вирішення.  

Хочеться вірити, що проблема інвесторів Аркади буде вирішена у якнайближчий час. Наші будинки, нарешті засвітяться теплим світлом вікон, які очікують своїх господарів з роботи. А двори наповняться дитячим гомоном та сміхом. Замість мітингів ми збиратимемося на сусідську толоку, щоб прибрати двір та зробити його ще затишнішим. А маленькі спортсмени виростуть і залишаться в Україні і ще не раз підніматимуться на найвищу сходинку п’єдесталів пошани під звуки українського гімну. Ну а фігурне катання знову стане окрасою та гордістю України.